Коли мені було вісімнадцять років, у моєму житті трапилася страшна подія і поділила його на дві частини — те, що було до того, і те, що стало відбуватися потім. Я стала жити в іншому вимірі і в іншому світі. Після автомобільної аварії стала інвалідом. Розпочалася вперта і виснажлива боротьба за виживання. На жаль, це стосувалося не лише здоров’я.

Нерозуміння того, що інваліди теж люди, що вони хочуть жити і радіти цьому життю – з цим зустрічаєшся дуже часто, коли маєш такий статус, як у мене. А я ж так хотіла бути такою, як всі, —  кохати, мати дитину, займатися улюбленою справою. У порівнянні з іншими мені, можна сказати, ще поталанило. Обходжуся без інвалідного візка. Хоча і ходити, і щось робити руками, які скуті через важку травму хребта, мені дуже важко.

І все ж знайшла своє кохання. Нині у мене є чоловік, який мене розуміє і в усьому допомагає, є гарний син. Нашого хлопчика ми по взаємній згоді з чоловіком взяли на виховання, коли йому було усього два роки. Артем для нас рідна дитина, ми обоє його дуже любимо. Важка розмова з ним вже відбулася – “добрі” люди постаралися йому все розповісти про усиновлення, і я дуже вдячна своєму хлопчикові, що він зрозумів мене і продовжує любити. Чоловік і син мені допомагають, але я навчилася і сама все робити по господарству, хоча це не так просто: мої руки залишаються спастичними.

Швидко пролетіли роки, виріс і закінчив школу Артем. Поки він був школярем, я не могла їздити за санаторними путівками на лікування, якого дуже потребую, адже путівки мені пропонували не влітку, коли у сина були канікули, а тільки під час його навчання в школі. Останній раз оздоровлювалася в санаторії в 2002 році. Хоча згідно з законодавством хворим із травмами хребта путівки повинні виділятися щороку. Нині мені вже п’ятдесят шість років, гостро потребую лікування, адже останнім часом усі мої хронічні хвороби загострилися. До того ж постала перед вибором – або санаторно-курортне лікування, або операція. На черзі, яка формується в міському управлінні праці та со-ціального захисту населення, стою перша. За мною також  інваліди на візках, які гостро потребують санаторного лікування, ми всі очікуємо на путівки. Але... протягом вже кількох років наша черга не рухається взагалі!

Коли я чую, як з трибун проголошуються гучні фрази про турботу про інвалідів, мою душу охоплює відчай. Де вона, ця турбота? Можливо, лише на папері. І ще мимоволі виникає питання: кого ж захищає наше управ-ління праці та соціального захисту населення і для чого тримати такий великий штат чиновників, коли ми, інваліди, цього захисту не відчуваємо? Чому так бездушно вони працюють, не наполягають на виділенні путівок на Бориспіль? Певно, якби їх зарплата залежала від кількості оздоровлених інвалідів, то було б по-іншому. А так – зарплату отримують справно і наших страждань не помічають.

Надія ДОЛГОВА,
інвалід першої групи, м. Бориспіль

Від редакції: На телефонний дзвінок редакції в міське управління праці та соціального захисту головний спеціаліст Г. О. Стащук повідомила: „Ще наприкінці минулого року дали заявку на десять путівок для інвалідів, які мають травми хребта, але поки що жодної не одержали.” Щоправда, за її словами, деяким інвалідам пропонували путівку для лікування, але так звану “горящу”. Ті, хто перебуває на черзі, у тому числі і Надія Долгова, від неї відмовлялися.  Можна їх зрозуміти. Зібрати всі необхідні документи протягом двох днів, взяти квитки на потяг навіть здоровій людині, не кажучи вже про важко хвору, не так просто (ред.). Наштовхує на певні роздуми такий факт: задали запитання пані Галині, чи працюють спеціалізовані санаторії для хворих з важкими ураженнями хребта, і вона відповіла ствердно, що так, продовжують працювати. На той же час бориспільські інваліди, які гостро потребують лікування, в них чомусь не потрапляють. То кому ж дістаються путівки?! Як тут не згадати відомий телесеріал під красномовною назвою “Багаті теж плачуть”? Але люди, яких в нашому суспільстві взагалі не помічають, – інваліди, певно, плачуть більше. Тільки їм за ці сльози ще й дорікають. А може, багаті теж плакали б менше, якби помічали сльози інвалідів?

Підготувала
Наталія МОЖАЙКІНА,
«ТС»