Любов до Бога та любов до свого ближнього – два підмурки, на яких тримаються не лише десять заповідей Закону Божого, а й християнська мораль загалом.  Саме вони повинні єднати тих, хто увірував у вчення Ісуса Христа, відкривши у ньому шлях до спасіння власної душі. Проте, у повсякденному житті, як виявляється,  декларувати ці принципи значно простіше, аніж їх твердо дотримуватись. Навіть церковним ієрархам, не те, що простим мирянам. Яскравим підтвердженням цього може стати підготовка та святкування 1020-річчя хрещення Русі.

Подія, яка могла стати важливим кроком до створення єдиної Української помісної православної церкви, чомусь у незалежній Україні проходить під егідою патріарха Московського і всієї  Русі Алексія ІІ. Адже саме він запросив до Києва усіх церковних лідерів східного обряду, у тому числі і Вселенського патріарха Варфоломія І, а український Президент, більше заради пристойності, лише продублював ці запрошення. Ось тільки настоятелі Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви залишились поза увагою головного московського попа, оскільки, на його думку, ці церкви є неканонічними. Як не прикро, але з цим погодилась і українська державна влада, найвищі представники якої неодноразово заявляли про свою прихильність до злиття всього українського православ’я у єдину церковну структуру. Яке вже тут єднання, коли з волі чужоземного владики та мовчазної згоди наших керманичів поза рамками торжеств у власній державі залишилась більша частина її мирян. Адже вірних, так званих, неканонічних церков в Україні більше, ніж прихожан Московського патріархату! Про це переконливо свідчать розміщені на сайті «Української правди» результати всеукраїнського опитування, проведені «Українським демократичним колом» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс». Згідно з їхніми даними, відносна більшість українських громадян – 30,1% – заявила про свою належність до УПЦ Київського патріархату. На другому щаблі опинилась соціальна група атеїстів, тобто безбожників – 26%. І лише третю сходинку цього своєрідного рейтингу з показником 20,4% посіли прихильники УПЦ Московського патріархату. Ще 7,8% опитаних моляться у храмах Української греко-католицької церкви, послідовниками Української автокефальної православної церкви назвались1,5%, а близько 1% наших співвітчизників ідентифікують себе, як протестанти. Якщо ж говорити про жителів столиці, де і проходитимуть з 25 по 28 липня основні святкові заходи, то, за умови обов’язкового вибору між існуючими православними церквами, 50,3% киян віддали перевагу УПЦ КП, тоді як з УПЦ МП асоціює себе лише 8,8%.  Ось така виходить арифметика. 

А тепер, щоб зрозуміти, яка ж церква насправді є канонічною, а яка ні, заглянемо в історію українського православ’я. Першим Слово Боже на традиційно язичницьке Подніпров’я приніс учень Ісуса Христа апостол Андрій Первозванний, який на початку нової ери поставив свій хрест на київських пагорбах та проповідував серед слов’янських племен. Пізніше, у ІХ столітті, легендарний князь Аскольд спробував охрестити Київську Русь, однак це вдалося здійснити лише у 988 році князю Володимиру. Отож, християнство прийшло до нас із Візантії тоді, коли про Москву, а тим більше про Московську державу, ще й гадки ніхто не мав. У цей же час у Києві з’являється і митрополія – постійна організація церковного управління, залежність якої від Царгорода виявлялась лише в тому, що упродовж двох з половиною століть звідти присилали її очільників — митрополитів.

Феодальна роздробленість Київської Русі та монголо-татарське спустошення українських земель негативно позначились і на долі Київської митрополії. Її владика Кирило ІІІ у 1246 році перебрався зі зруйнованого Києва до Володимира-на-Клязьмі, а його наступник, митрополит Максим, переніс туди і свою кафедру, хоча продовжував іменуватись митрополитом Київським. Так поступово почала формуватись Московська митрополія.

У той же час на українських землях, які потрапили під вплив Литовського князівства, православ’я продовжувало розвиватись майже незалежно від свого первосвятителя, що тепер постійно перебував у Москві. Ця відірваність посилилась через ворожнечу між Литовською та Московською державами, яка часто переростала у військові сутички. Тому зрозумілим було бажання великого князя литовського мати свого окремого митрополита. Однак у Константинополі цих прагнень не зрозуміли.

Більш рішуче діяли московські князі. 15 грудня 1445 року у Москві на церковному соборі без погодження з Константинополем обрали свого першого митрополита. Це було рівнозначно проголошенню автокефалії. Тому Царгород не визнавав незалежності Московської церкви протягом 141 року. Київська ж митрополія, що включала в себе Українсько-Білоруську церкву, і надалі продовжувала перебувати під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Натомість Московська церква у 1589 році самочинно проголосила себе патріархією і силою примусила Константинопольського патріарха Єремію ІІ дати на це свою формальну згоду. Відтоді Київська митрополія та Московська патріархія певний час існували як самостійні відокремлені церковні гілки.

Зазнаючи жорстоких утисків з боку католицької Польщі, яка утворила з Литвою єдину державу Річ Посполиту, Українська православна церква не тільки продовжувала бути для своїх чад духовною матір’ю, а й перетворилась чи не на єдине джерело збереження їхньої національної самобутності. Надійною опорою для православ’я стало українське козацтво. Саме за сприяння гетьмана Сагайдачного у 1620 році було відновлено церковну ієрархію – патріарх Єрусалимський Феофан, що проїздив у той час через Україну, висвятив сімох православних єпископів, одного з яких – Іова Борецького – було таємно поставлено на митрополита Київського. У 1633 році, уже за згодою польського сейму, цю посаду обійняв Петро Могила, який став однією з найвизначніших постатей у історії православної церкви.

Величним, але водночас і трагічним,  для українського духовенства та їхніх підданих став період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. З одного боку, вони звільнились від страшної католицької експансії, а з другого, в результаті укладення Переяславської угоди, знову потрапляли у кабальну залежність від Московщини. Недаремно ж, відчуваючи неладне, митрополит Сильвестр Косів навідріз відмовився брати участь у переговорах про союз із Москвою, а потім і присягати на вірність московському царю. Навпаки, він намагався заручитись гарантіями з боку самодержця щодо прав та свобод для Української церкви. У надісланій царю Олексію грамоті митрополит Сильвестр просив: «Не відділяти духовенство від послушенства Святійшому Константинопольському Патріархові, якому воно підлягає за правом Божим, за хрещенням і за правилами святих Отців». Відповіді він так і не дочекався. Натомість у 1659 році Москва змусила новообраного безвольного  гетьмана Юрія Хмельницького підписати підроблені статті Переяславської угоди, куди московські крутії записали: «А митрополитові Київському, також і всім іншим духовним Малої Росії бути під благословенням святійшого Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Росії». Патріарх Константинопольський не зміг  нічого протиставити такому  агресивному натиску з Півночі і врешті-решт у 1686 році за наказом турецького візиря, який не бажав сваритися з Москвою, поступився Київською митрополією. На його рішення вплинули також і щедрі подарунки з білокам’яної – «три сорока соболів і двісті червоних».  Так церква-мати за іудині «срібняки» продала церкву-доньку, Київську митрополію, яка зберігала їй вірність протягом семи століть. І дарма, що вже наступного року ця передача була визнана церковним собором у Константинополі неканонічною, а патріарх Діонісій позбувся свого престолу. Москалі своєї жертви з рук так і не випустили.

Остаточного удару по автономії Київської митрополії завдали церковні реформи Петра І, коли було заборонено писати духовні книги українською мовою та здійснювати нею богослужіння в храмах. Усіх митрополитів тепер присилали з Москви і тільки росіян.

Після проголошення в 1991 році України незалежною, з’явились передумови для  створення єдиної Української помісної православної церкви. Зрозуміло, що цьому всіляко протидіями і продовжує це робити російське духовенство, яке спільно із вождями Російської Федерації  хоче і далі бачити Україну своєю вотчиною та джерелом постійного збагачення. Завдяки низці політико-релігійних  інтриг їм вдалося розколоти українських православних на кілька конфесій, оголосивши усі їх, за винятком УПЦ МП, неканонічними. Що ж, з московитами все зрозуміло. Замість любові до ближніх вони сіють між ними ворожнечу. Підступно укравши право Київської митрополії на пряме спілкування зі Вселенським Патріархатом, вони продовжують це заперечувати і свідчать неправдиво проти єдиновірних братів своїх. Бачимо, що для наших північних сусідів навіть Заповіді Божі не писані. Хтось скаже, що Київський патріархат не визнається і Вселенською церквою. Вірно, бо основним джерелом її фінансування є саме російські парафії. 

Та попри все Київський патріархат таки відродився, а патріарх Філарет робить усе, щоб у повному обсязі повернути і його права та повноваження. Однак, допоки у нашому домі господарюватиме Алексій ІІ та його наступники, зробити це навряд чи вдасться. Виникає питання, а чому наш Президент не святкує церковний ювілей із патріотично налаштованим українським духовенством, а буде чотири дні чоломкатись із московськими попами та їхніми резидентами з УПЦ МП в Україні? Схоже, що тут знову задіяна велика політика. Віктор Ющенко, мабуть, хоче перетягнути на свій бік усе промосковське духовенство, яке на попередніх виборах підтримувало його опонента. А без команди з Москви цього ніколи не буде. Можливо саме про це і погомонів Віктор Андрійович з Алексієм ІІ під час свого останнього московського візиту? Цікаво, а як тоді зберегти прихильність отих 30,1% відсотка мирян, що відносять себе до УПЦ КП і на дійсно величному християнському святі, з волі його організаторів, гратимуть роль весільних «запорожців»? Можливо саме завчасні передвиборні приготування  роблять, по суті, бездіяльною нашу державну владу і тоді, коли російські військові захоплюють чорноморські маяки, екстремісти із численних проросійських формувань учиняють фізичну розправу над моряками Українського ВМФ, мер Москви Лужков і компанія в Криму відверто заявляють про його відторгнення від України та довічне збереження там бази російського флоту, а в столиці України безперервно мітингують під російськими триколорами та з різноманітними антидержавними гаслами представники п’ятої колони. У той же час ми бачимо, що Росія з кожним днем розширює в усіх сферах економічного, політичного, соціального, культурного і навіть духовного життя свою експансію, ефективної протидії якій так і немає.

У період монголо-татарського іга  руські князі, аби отримати ярлик на своє правління,  змушені були їздити на уклін до хана Золотої Орди, задобрюючи його при цьому численними подарунками, у тому числі й живим товаром – красивими дівчатами та вмілими ремісниками. Не доведи Боже, щоб українські керманичі теж здійснювали подібні поїздки до Москви і заради підтримки її світських та духовних  лідерів торгували інтересами власного народу.

Василь Галатенко

«ВІСТІ»