В руках, що виростили хліб,
Не залишили і зернини.
Ні, рід наш в горі не осліп,
Ти все згадаєш, Україно!
Згадай усе ти, щоб воздать
Близьким і дальнім людоморам.
Хоч радість легше пам’ятать,
Та треба пам’ятать і горе.
День пам’яті жертв голодоморів в Україні відзначають щороку у третю суботу листопада. Цей нелюдський злочин проти усього святого, що є на землі, призвів до неймовірної кількості жертв. За різними даними лише у період голодомору з 1932 по 1933 роки в Україні з голоду померли від 4 до 7 млн. людей. Вмирали, діти, жінки, люди похилого віку, чоловіки… Комуністична влада, яка вигрібала у наших людей все, до останньої зернини, не щадила нікого. Вмирали жахливою, мученицькою смертю, божеволіли, конали обабіч доріг, у братських могилах… Останки заморених голодом українців досі тліють у безіменних могилах, бо села вимирали вщент і не було кому навіть по-людськи похоронити загиблих. Це неможливо забути і неможливо пробачити.
25 листопада бориспільська громада, як і весь український народ, згадувала своїх голодом заморених предків. Розпочався захід традиційно з поминального молебню у Свято-Миколаївському храмі за усіма замореними голодом українцями. Продовжили вшановувати жертв голодомору біля пам’ятного знаку, встановленого на згадку про цю трагедію на Книшовому меморіальному парковому комплексі. Зворушливою поезією про трагічні події розпочали мітинг-реквієм актори Бориспільського муніципального театру «Березіль». Виконуючий обов’язки міського голови Микола Корнійчук зазначив, що у Борисполі, де серед населення переважали хлібороби, також пухли і помирали від голоду. Голодна біда нашого міста – маленька частина тої великої Біди, яку пережила Україна. За спогадами очевидців, які збирали працівники Бориспільського державного історичного музею, сільські жителі, що приходили до Борисполя в пошуках їжі, вмирали прямо на вулицях міста. Рано-вранці від лікарні від'їжджала підвода, підбирала трупи, звозила їх на Книшове кладовище. Трупи звалювали там у яму, що залишилася від підвалу Книшової церкви, засипали землею. І так щоранку. Ще одна підвода збирала померлих по Рогозівському та Іванківському шляху, звозила їх на Миколаївське кладовище (тепер Рогозівське), де була теж «братська могила». Жителі міста, які пережили ті страшні події, ніколи не могли розповідати про них без сліз, адже всі втратили під час голодомору своїх рідних і близьких та дивом врятувалися самі. У пам’ять про них Микола Петрович попросив присутніх вшанувати усіх заморених голодом українців хвилиною мовчання.
Секретар міської ради Ярослав Годунок під час виступу заявив, що неможливо пробачити тих представників московсько-комуністичного режиму, які влаштували цю трагедію в Україні,які не щадили навіть дітей і замордували мільйони українців голодом, бо боялися їхньої волелюбності, незалежності та спротиву. Адже голод страшній навіть за війну, бо на війні можна бодай оборонятися.
Депутат Бориспільської міської ради від ВО «Свобода» Ігор Петренко висловив глибоке переконання, що трагедія голодомору сталася тому, що влада на той час в Україні була за суттю своєю не українською. Чиновники, що сиділи у Москві і давали злочинні накази на знищення українського народу, робили це умисно і цілеспрямовано. Саме тому ми повинні пам’ятати ті події, робити висновки і більше ніколи не допускати подібної трагедії.
Науковий співробітник Бориспільського державного історичного музею Тетяна Гойда поділилася спогадами про те, як працівники музею збирали свідчення про голодомор у Борисполі. Ці розповіді не можливо згадувати без сліз. На основі спогадів музей видав збірку «Бориспіль у роки голодомору в серцях і пам’яті». Тетяна Миколаївна зазначила, що за останній час нашій громаді вдалося чимало зробити на шляху до декомунізації – режиму, що і влаштував голод в Україні. Це і знесення пам’ятника Леніну, і перейменування вулиць нашого міста, що ще донедавна носили імена лідерів комуністичного режиму, які були причетні до організації голодомору в Україні та інших злочинів. Нині наші вулиці носять імені українських видатних діячів та борців за незалежність. Разом з тим Тетяна Миколаївна зазначила, що робота у цьому напрямку не припиняється.
Завершився мітинг-реквієм покладанням квітів до пам’ятника жертвам Голодоморів в Україні.
«На багатьох чорноземах України вмирали люди. Уже в листопаді не було чого їсти. Почався голод. Великий. Страшний. Невблаганний. Пішов голод степами. Пішов. Перед ним дверей не зачинити, не зупинити ні плачем дітей, ні тужінням матерів. Він уповзав у хати, населяючи їх мерцями. Двері навстіж. Мертво. Люди не плакали, умирали мовчки. Хто лічив їх тоді? Скільки їх зникло?»
Тож пом’янімо наших невинних заморених голодом предків, дітей, ненароджене покоління, яке могло б прожити прекрасне життя, зробити багато доброго для людей, для своєї держави. Наша країна напевне була б зараз зовсім іншою, якби ті мільйони українців були живі й залишили потомство. У них забрали дане Господом право на життя. Пам’ятаймо цю трагедію, живімо чесно і гідно, робімо усе від нас залежне, щоб Україна більше ніколи не знала подібного лиха!