У бою за Україну, її свободу, цілісність і незалежність, залишаючись вірним військовій присязі, на Харківщині загинув наш земляк, відважний захисник, справжній патріот, випускник Кучаківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (нині Кучаківський ліцей ім. гетьмана Івана Сулими), солдат, стрілець-номер обслуги аеромобільного відділення аеромобільного взводу аеромобільної роти аеромобільного батальйону 36-річний Максим ДАВИДЕНКО з села Кучаків.
Прощання з Героєм відбудеться 31 грудня 2024 року у селі Кучаків.
О 09:30 рух колони розпочнеться від Бориспільського моргу.
09:40 – збір біля центрального перехрестя та утворення «живого коридору» пам’яті.
10:15 – церемонія прощання біля старостату, а опісля – поховання на Кучаківському сільському кладовищі.
Громадо! Траурний кортеж з тілом загиблого Героя востаннє проїде вулицями рідного села. Тож вийдіть та всі разом гідно проведімо в останню путь воїна, який до останнього подиху віддано служив Батьківщині, захищаючи кожного з нас!

Максим Васильович Давиденко народився 16 серпня 1988 року у селі Кучаків Бориспільського району Київської області.   
Після закінчення Кучаківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (нині Кучаківський ліцей ім. гетьмана Івана Сулими) здобув професійно-технічну освіту у м. Березань Київської області. Згодом продовжив навчання у Академії муніципального управління в м. Київ.
Добрий, щедрий, хоробрий, комунікабельний, мав дуже багато друзів. «Останнє віддасть, собі не залишить, але допоможе!» – діляться спогадами рідні.
У вільний час захоплювався риболовлею та автомобілями. У дитинстві полюбляв збільшувальною лупою випалювати по дереву.
Через проблеми зі здоров’ям мав статус «обмежено придатний», але ніколи не ховався та у січні 2024 року без вагань і добровільно пішов до військкомату, адже мріяв самому обрати підрозділ та приєднатися до десантно-штурмових військ. «Там хлопці стоять – їх треба поміняти. І мене поміняють», – казав рідним.
Запорізький, Сумський, Харківський напрямки – разом з побратимами відважно і до останнього подиху виборював кожен клаптик рідної землі, виганяючи російських окупантів. Був відважним та незламним: «Хай краще дізнаються, що я загинув, аніж я здався».
Під час виконання одного з бойових завдань отримав поранення – осколок потрапив у коліно. Однак і це не зупинило Максима: перебуваючи на реабілітації продовжував бути надійним плечем для побратимів, відповідаючи за паливно-мастильні матеріали та допомагав евакуйовувати важких поранених. Він не міг бути осторонь, бо ж знав заради кого він тут – своєї родини, яку безмежно любив. І навіть біля серця тримав медальйон з фотографією дружини та маленької донечки.
Завжди, навіть у найважчі часи, знаходив можливість вийти на зв’язок з найріднішими. І коли телефон зрадливо замовк, родина відчула біду…
20 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині життя нашого захисника обірвалося …
Напередодні нового року планував прийти у відпустку, а сьогодні рідне село зустрічає свого Героя на колінах… Героя, який повернувся на щиті…
У скорботі схиляємо голови, поділяючи біль непоправної втрати разом із рідними та вшановуючи світлу пам’ять гідного сина України...
Нехай душа загиблого знайде вічний спокій, а Господь прийме, де праведні спочивають!
Наші щирі співчуття родині, рідним, близьким у цю важку хвилину!