У бою за Україну, її свободу, цілісність і незалежність, залишаючись вірним військовій присязі, на Сумщині загинув наш відважний захисник, справжній патріот, учасник бойових дій, солдат, майстер відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів  механізованого батальйону 41-річний Микола ХІЛЬКО.

Церемонія прощання з Героєм відбудеться 10 лютого 2026 року об 11:00 у Свято-Миколаївському храмі. А опісля – поховання на Алеї Героїв Рогозівського кладовища (м. Бориспіль).  
Громадо! Всі разом гідно проведімо в останню путь воїна, який до останнього подиху віддано служив Батьківщині, захищаючи кожного з нас!

Микола Сергійович Хілько народився 05 жовтня 1983 року у м. Красний Лиман (нині Лиман) Донецької області. Після закінчення місцевої загальноосвітньої школи вступив до університету у м. Харків на спеціальність «Психологія».
До повномасштабного вторгнення Микола разом з дружиною жив та працював у м. Бердянськ Запорізької області – будували плани на майбутнє, мріяли. Та не судилося їм здійснитися, адже російські окупанти переступили поріг міста.
Як справжній патріот, навіть тимчасово не хотів жити під прапором загарбника, тому без вагань прийняв рішення виїжджати. І ця дорога до вільних територій України була надзвичайно важкою та довгою, адже прямуючи через ворожі блокпости на власні очі бачив цинічні та безжальні страти цивільних російськими військовими. Під небезпекою страти опинився і один з неповнолітніх пасажирів автомобіля, у якому їхав й Микола, але нашому Герою вдалося переконати окупантів його відпустити.
Ці страшні картини ще довго не полишали його думки, ятрили його душу і водночас стали поштовхом тому, що як тільки Микола приїхав до відносно безпечного Житомира без вагань пішов до військкомату та приєднався до лав Збройних Сил України.
Донецький, Харківський, Запорізький, Херсонський, Сумський – географія бойових завдань, у яких брав участь безпосередньо наш захисник, надзвичайно широка.
Добрий, чесний, емоційний, відповідальний Микола був надзвичайно самостійним у прийнятті рішень, втім завжди робив це обережно і виважено. Як в цивільному житті, так і у війську наполягав на додатковому опрацюванні питання, якщо бачив хоч мінімальний ризик. Адже, як діляться спогадами рідні, він дуже любив життя і нікого не хотів посилати на смерть.
Хоча впродовж тривалого часу був сапером на передовій, але водночас незамінним був як і водій – здавалося б, не було автомобіля, який б не підкорився нашому захиснику.
У 2024 році був тяжко поранений. І навіть будучи пораненим, допомагав іншим побратимам евакуюватися з місця бойового завдання. Та й загалом ніколи не залишав на полі бою ні поранених, ні вбитих захисників України – кожна людина цінна. А після проходження лікування знову повернувся до своїх, на передову.
За особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Микола був турботливим сином, тож не дуже багато розповідав своїм батькам, аби не тривожити їх серця. Коротке та обнадійливе: «Все добре! Живий…».
А от з братом ділився своїми переживаннями від побаченого, втрати побратимів. Відчував наш Герой і свою загибель – ділиться спогадами брат. Напередодні того страшного дня, під час телефонної розмови так і сказав: «Здається, моє життя закінчилося…»

7 липня 2025 року під час виконання бойового завдання на Сумщині життя нашого Героя обірвалося…

У скорботі схиляємо голови, поділяючи біль непоправної втрати разом із рідними та вшановуючи світлу пам’ять гідного сина України...  
Наші щирі співчуття родині, рідним, близьким у цю важку хвилину!